Європейський-політичний процес і правий радикалізм.

Вступ

Друге десятиліття XXI ст. характеризується зростанням впливу

праворадикальних партій і рухів в найбільш розвинених країнах Європи -

Німеччині, Франції, Швеції, Австрії, Данії, Італії, Нідерландах, Норвегії, а

також в країнах Вишеградської групи. У 19 європейських державах

праворадикальні партії представлені в національних парламентах. Серйозні

електоральні успіхи і розширення парламентського представництва

праворадикальних партій на національному і наднаціональному рівні, а також

їх участь в діяльності урядів, дозволяє говорити про важливі інституційні зміни

в європейському політичному ландшафті. Правий радикалізм вже став

частиною європейських політичних інститутів.


Зростання популярності праворадикальних рухів

Як і в 1980-х роках, для політичної ситуації в розвинених країнах

Євросоюзу характерно розчарування в основних соціальних і політичних

інститутах, зростання недовіри до їх діяльності, посилення політичної

фрагментації, поява нових і загострення старих політичних проблем,

ускладнення каналів політичної комунікації. До 1980-х років правий радикалізм

в європейському політичному процесі стигматизований як маргінальне явище,

що не користується успіхом у виборців. Поступове зростання електоральної

підтримки від 1% у другій половині 1980-х років до 15,4% в 2018 р (дані

індексу Timbro Authoritarian Populism Index) ми характеризуємо як

демаргіналізації правого радикалізму в європейському політичному процесі. За

останні 4 роки зросла популярність праворадикальних партій (в 2014 р їх

підтримували 11,6% європейців).


Правий радикалізм і популізм

У політичній науці термін «правий радикалізм» широко розповсюджено,

але у нього відсутні чіткі визначення. Праворадикальними (far-right / hard-right)

прийнято позначати широкий спектр політичних груп і партій, для яких

характерні ксенофобські, націоналістичні, расистські та інші крайні погляди. У

деяких випадках термін застосовується до фашистів і неонацистів, хоча

прихильники лівих іноді використовують термін, щоб позначити будь-яку

групу на правому політичному спектрі, з якої вони не погоджуються. У

широкому тлумаченні до правих радикалів відносять неофашистів, неонацистів,

антикомуністів і нативістів. Подібне трактування правого радикалізму є

контрпродуктивним в науковому плані, часто політично вмотивоване і не

відображає реальності. У сформованому після Другої світової війни і за

підсумками Нюрнберзького процесу політичному дискурсі, будь-яке

виправдання нацизму тягне за собою не тільки негативні політичні наслідки,

але і в більшості європейських країн є кримінальним злочином. Слід

відокремлювати політичних прихильників націоналістичних, правих

консервативних поглядів, що діють в політичному і правовому полі, від

фашистів і неонацистів, діяльність яких заборонена.

Складним, концептуально невизначеним, але при цьому широко

вживаним терміном виступає популізм. Внаслідок політизації, термін придбав

негативну конотацію. У численних наукових публікаціях спектр оцінок

популізму коливається від загрози ліберальної демократії до його визначення

як політичного мейнстріму гегелівським терміном «дух часу» (populist

Zeitgeist).

Спочатку популістськими позначали політичні сили, що не піддаються

ідеологічної ідентифікації. Прагнення політичних акторів усіма можливими

засобами збільшити електоральну підтримку також називають популізмом. У

цьому значенні популізм використовується для стигматизації опонентів як

синонім політичної демагогії. Причиною популізму як політичного явища

виступає криза інститутів представницької демократії, який веде до збільшення

розриву між вимогами виборців, з одного боку, і діями політичної системи, з

іншого. К. Мюдде: в своїй праці визначає «Популізм - це ідеологія, яка

розглядає суспільство розділеним на дві антагоністичні групи: «простих

людей», що протистоять «Корумпованим елітам», і які стверджують, що

політики повинні виражати волю народу» [Mudde, 2007:].

Популізм як політична технологія - образ «людини з вулиці», не

пов'язаного з істеблішментом, успішно використовується не тільки радикалами,

а й лідерами системних партій і главами держав. П.В. Осколків визначає

популізм як політичну стратегію, спрямовану на досягнення електоральних

успіхів і засновану на поєднанні націоналізму, антіелітізма, антіплюралізма і

самоототожнення з народною волею. Відзначимо, що популізм виступає

транснаціональним феноменом - його зростання характерне як для країн

ліберальної демократії, так і для численних варіантів гібридних політичних

режимів.


Класифікація правих радикальних партій

На окрему увагу заслуговує класифікація правих радикальних партій. К.

Мюдде, підкреслює їх різноманітність, виділяє чотири критерії для можливої

​​класифікації: ідеологія, походження, довговічність (стабільність) і партійне

членство [Mudde, 2016]. Критерій ідеології виглядає розмитим для віднесення

партії до правих радикалів, оскільки під нього підпадає і грецька «Золота зоря»

з явним ухилом в неонацизм, і цілком неоліберальні британська Партія

незалежності і французький «Національний фронт» (з 2018 року - «Національне

об'єднання»). Критерій походження важливіший, оскільки деякі партії

праворадикального спектру мають екстремістські коріння, наприклад,

«Шведські демократи». Третім критерієм класифікації праворадикальних

партій по Мюдде виступає їх довговічність. З одного боку, заснований

півстоліття тому французький «Національний фронт», з іншого - партії-

одноденки, такі як «Список Піма Фортейна» і «Ліга польських сімей». Четверта

класифікація з організаційного критерієм включає кадрові партії, наприклад,

Датську народну партію, і масові партії, наприклад, Австрійську партію

свободи (FPÖ).

На нашу думку, класифікацію К. Мюдде можна доповнити трьома

значущими критеріями, що відображають процес демаргіналізації правих

радикальних партій: парламентське представництво, участь в уряді, готовність

до коаліцій. Представленість правих радикалів в парламенті на національному

та наднаціональному рівнях, крім легітимізації, дає їм можливість

користуватися вертикальними каналами політичної комунікації.

Відзначимо, що вже протягом кількох десятиліть крайні праві політичні

сили представлені на загальноєвропейському рівні. Нагадаємо, що перша

фракція, що об'єднувала ультраправі партії в Європарламенті (ЄП) діяла з 1984

по 1989 р, проіснувавши до 1994 р. Спроба крайніх правих об'єднатися в 2007 р

в Європейському парламенті створивши групу «Ідентичність, традиція,

суверенітет», виявилася невдалою. У восьмому складі Європарламенту діяла

фракція правих радикалів під назвою «Європа націй і свобод», яка об'єднувала

36 депутатів, що робило її найменш численною. У дев'ятому складі ЄП

«Ідентичність і демократія» стала четвертою за чисельністю фракцією,

об'єднавши 76 депутатів. У 2018 році в Німеччині AfD, ставши третьою за

чисельністю партією в бундестазі, тим не менш не увійшла в уряд.

Праворадикальні партії в ряді європейських країн мають значну про-

суспільну підтримку (див. Табл. 1).

Європейські праворадикальні партії, представлені в національних

парламентах, 2012-2020 рр.


Демаргіналізації правого радикалізму

Вибори до Європарламенту що пройшли в травні 2019 року стали

справжнім сюрпризом адже показали електоральний успіх правих радикалів,

які зміцнили свої позиції (25% мандатів у порівнянні з 20% в 2014 р), можливо

це відбулось на тлі різкого зростання явки виборців за останні 25 років. Другий

неочікуваним фактором європейських виборів стало поразка великих

правоцентристських і лівоцентристських партій, вперше в історії

Європарламенту отримали менше половини депутатських місць (329 місць з

751). Третьою новиною став успіх екологічних партій, який аналітики вже

назвали «зеленої хвилею». Відзначимо, що за рік до виборів в Європарламент

Стів Беннон, колишній радник президента США Д. Трампа, спробував

об'єднати європейські праворадикальні партії. Для цього в 2017 р в Брюсселі

був заснований фонд «Рух», однак ініціатива виявилася неуспішною,

викликавши розбіжності серед європейських правих радикалів, які

побоювалися американського впливу на європейську політику.

Найбільшого успіху праві радикали домоглися в Італії, Великобританії та

Франції, де, однак, вони отримали голосів менше, ніж на попередніх виборах в

Європарламент. Посилення націоналістів і євроскептиків призвело до

формування в ЄП поділу на «праві-ліві» осі прихильників поглиблення

інтеграції та євроскептиків.

Таким чином, громадяни європейських країн в своєму прагненні донести

свої вимоги до істеблішменту, крім акцій протесту, все більше використовують

потенціал представницьких інститутів - парламентів та партій, знаходячи серед

останніх альтернативу партіям мейнстріму.

Більш складне питання полягає в тому, де проходить межа між

«праворадикальними» і «правими» консервативними партіями. На нашу думку,

у своїй риториці та програмно-ідеологічних документах представники сучасних

системних партій, як консервативних, так і лівоцентристських, змушені

спиратися на лівий або правий варіанти неоліберального дискурсу як спосіб

інтерпретації та конструювання політичної реальності. В західної політичної

філософії звертають увагу на фундаментальну відсутність електорального

вибору між лівоцентристськими і правоцентристськими партіями. Бельгійський

політичний філософ Ш. Муфф в концепції «постполітики» констатує появу в

європейських країнах ефекту згоди між мейнстрімними партіями, щодо

безальтернативності неоліберальної порядку [The European, 2014]. Заміна

правоцентристського уряду не приводить до зміни політики, а означає або

посилення, або пом'якшення неоліберального курсу. Ситуація «постполітики»

характеризується відсутністю реальної альтернативи на виборах і зростанням

абсентеїзму. В даний час альтернатива, яку пропонують праві радикали,

політично неприйнятна, економічно нежиттєздатна і часто відображає певну

форму ксенофобії. Проте, вважає Ш. Муфф, радикальні європейські партії та

рухи (як праві, так і ліві) артикулюють прагнення до змін в політиці.

Праворадикальна реновація консерватизму в умовах кризи

неолібералізму відбувалася шляхом «тихої контрреволюції» (термін

італійського політолога

П. Ігнаці) як комбінація соціокультурного консерватизму і економічного

протекціонізму. Західними дослідниками було висунуто чотири гіпотези, які

пояснюють успіхи європейських правих радикалів: 1) ідеологічна криза

неолібералізму; 2) збільшення радикалізації і поляризації політики; 3) поява

таких нових проблем, як безпека і імміграція; 4) збільшення дефіциту системної

легітимації. Відмітимо, що саме «криза довіри» до традиційних партій виступає

в якості домінуючої причини зростання популярності праворадикальних партій.

Партії, які очолили «тиху контрреволюцію», спочатку виступали з

позицій євроскептицизму, критики урядової імміграційної політики і

націоналізму. В сучасних умовах європейські праворадикальні партії активно

доповнюють свої програми економічним порядком, включаючи питання

регулювання ринку праці, соціального і пенсійного забезпечення.

Праворадикальні партії, на відміну від етаблірованних партій, фактично не

захищають цінності вільного ринку (хоча і не відмовляються від них), а скоріше

підтримують систему держави добробуту, але лише для «своїх людей». У той

час як неоліберали виходять з першості економіки, праворадикали наполягають

на першості національної політики. Багато праворадикальних партій просували

неоліберальні гасла захисту вільного ринку вже в 1980-х рр., коли основні

системні партії країн Євросоюзу здійснювали політику, засновану на

принципах кейнсіанства і держави добробуту. В даний час праворадикали

захищають принципи економічної політики, які традиційно пов'язані з лівим

спектром, такі як антиглобалізм і протекціонізм, збереження держави

добробуту. Зміна економічної порядку праворадикальними партіями стало

наслідком пролетаризації їх електорату, формування нової моделі класового

голосування в Західній Європі зі ставкою на залучення як виборців з нижчого і

робочого класів, аутсайдерів глобалізації , так і представників середнього

класу, які побоюються втратити свій статус. У ситуації, коли лівоцентристи

(неолейборісти, соціалісти) все більш залучені в неоліберальний дискурс,

європейські праворадикали висувають вимоги захисту національного ринку

праці, самостійності у формуванні економічної політики, збереження

соціальних гарантій для своїх громадян. Нещодавнє дослідження західних

вчених на основі аналізу даних з 18 західноєвропейських країн за період 1985-

2018 рр. показало, що зростаюча електоральна підтримка праворадикальних

партій змушує системні партії коригувати свої позиції по соціально-

економічній політиці в ліву сторону. Найбільшою мірою цей ефект проявився у

лівих партій, які змушені конкурувати за свій електорат з праворадикалами.

Таким чином, в сучасному європейському політичному дискурсі

відбувається боротьба між неолібералізмом, що просуває глобалізаційної

порядку з економічної домінантою, мультикультуралізм, наднаціональне

управління і ліволіберальної трактування прав людини, з одного боку, і

національним консерватизмом, які відстоюють пріоритети безпеки суверенної

держави, культурної ідентичності та національної економіки, з іншого. У цьому

сенсі, політичні програми праворадикальних партій і рухів в ряді випадків

можна характеризувати як реновацію цінностей консерватизму в сучасних

умовах.

Політичний процес в ліберальних демократіях характеризується

змішанням програмно-політичних і ідеологічних позицій партій і рухів, які

можна пояснити ефектом інституційного ізоморфізму. У політичній науці

використовується схоже поняття - «ефект зараження» (Contagion effect), вперше

введене М. Дюверже, який застосував вираз «Інфекція зліва» (contagion from the

left) в гіпотезі, що масовий тип політичної партії зароджується в лівих партіях

робітничого класу і пізніше запозичується правими партіями через прагнення

збільшити своє представництво. Сучасні дослідники вказують на «ефект

зараження», який виникає внаслідок електорального успіху праворадикальних

партій (far-right contagion). Даний феномен полягає в тому, що програми

європейських партій змушені перехоплювати політичний порядок лідерів

праворадикальних партій і рухів.

Ідеологічна ригідність консервативного і соціал-демократичного порядку,

який традиційно пропонують у своїх програмах партії, призводить до втрати

інтересу з боку виборців і зростання абсентеїзму. Дослідники вказують на різні

причини розриву партій мейнстріму зі своїми виборцями: “« Мейнстрімні »

праві сили, домінуючи в сфері економічного дискурсу, соціокультурній сфері

повністю поступилися лівим, погодившись з правилами «політкоректності», які

захищали відповідні ліволіберальні інтерпретації свободи і рівності”. До

позитивних функцій, які виконують малі партії в політичній системі

розвинених країн, слід віднести: актуалізацію політичного порядку шляхом

включення в неї проблем, замовчуваних партіями, зміцнення принципу

зворотного зв'язку між владою і суспільством, мобілізацію потенційних

виборців, які раніше не брали участь у виборах, підвищення динаміки

політичного процесу.

Позитивною функцією малих партій виступає артикуляція

вузькоспеціальних проблем (націоналізм, екологічні, регіональні, конфесійні,

міграційні та ін.). Нарешті, важливою функцією малих партій виступає

формування перспективної політичної повістки, що пропонує виборцям

альтернативний образ майбутнього. Витоки електорального успіху

праворадикалів в 2010-х рх. дослідники бачать в складній констеляції факторів,

одним з яких виступають зміни в соціальній структурі найбільш розвинених

країн Євросоюзу. На зміну процесам пауперизації прийшли процеси

прекарізаціі. Відбувається формування нового класу - прекаріата, позбавленого

традиційних гарантій робочого місця.

Поглиблення соціальної нерівності тягне за собою зростання

популістських рухів, лідери яких обіцяють «повернути» виборцям їхні голоси,

які були «конфісковані» елітами.


Висновки

Розмежування з екстремістськими політичними силами, використання

легальних методів досягнення влади дозволили праворадикальним партіям в

кінці ХХ ст. стати частиною європейського політичного процесу. Їх

електоральні успіхи в більшості європейських країн на початку ХХІ ст.

пояснюються комплексом чинників. По-перше, кризовими явищами в

європейському політичному проекті, зокрема, в наявності євробюрократії, що

не отримала підтримку громадянами країн Євросоюзу.

По-друге, соціо-економічними тенденціями в суспільствах європейських

країн, процесами прекарізаціі, загострення конкуренції за робочі місця

внаслідок вільного руху робочої сили всередині ЄС.

По-третє, кризовими соціокультурними процесами, наслідками

домінування парадигми мультикультуралізму в імміграційній політиці,

справедливість критики якої були змушені визнати лідери Великобританії,

Франції і Німеччини в 2010 р. Вибори в Європарламент в травні 2019 року

засвідчили тенденцію демаргіналізації правого радикалізму, яка являє собою

частину запиту громадян на зміни в соціальній, міграційної та інших, чутливих

для суспільства напрямках державної політики.

В даний час складно судити про масштаби і наслідки проблем, створених

пандемією COVID-19 в 2020 р, але вже зрозуміло, що в Євросоюзі на тлі кризи

європейських інститутів і закриття країнами своїх кордонів відбулося зростання

національного рівня прийняття політичних рішень і державної дискреції. Отже,

у євроскептиків, а на цих позиціях стоять праворадикальні політики, зросли

шанси на збільшення електоральної підтримки, якими вони поспішають

скористатися. Таким чином, демаргіналізація правого радикалізму в

європейському політичному процесі на тлі кризових явищ, викликаних

пандемією, в ряді європейських країн цілком може перерости в його ренесанс.

Політичний порядок на національному рівні все більш значною мірою буде

формуватися під впливом праворадикального націоналістичного дискурсу. Ми

прогнозуємо посилення «ефекту зараження» в партійних системах

європейських країн, коли представники системних партій намагатимуться

перехопити ініціативу у праворадикалів, а ті, в свою чергу, будуть «знижувати

градус» радикалізму, прагнучі зміцнити своє становище в політичній системі.

Це загострить проблему ідеологічної ідентичності праворадикальних партій,

призведе до появи більш радикальних політичних рухів, і, в кінцевому рахунку,

додасть динаміки європейському політичному процесу.



431 перегляд