Європейський-політичний процес і правий радикалізм.

Вступ

Друге десятиліття XXI ст. характеризується зростанням впливу

праворадикальних партій і рухів в найбільш розвинених країнах Європи -

Німеччині, Франції, Швеції, Австрії, Данії, Італії, Нідерландах, Норвегії, а

також в країнах Вишеградської групи. У 19 європейських державах

праворадикальні партії представлені в національних парламентах. Серйозні

електоральні успіхи і розширення парламентського представництва

праворадикальних партій на національному і наднаціональному рівні, а також

їх участь в діяльності урядів, дозволяє говорити про важливі інституційні зміни

в європейському політичному ландшафті. Правий радикалізм вже став

частиною європейських політичних інститутів.


Зростання популярності праворадикальних рухів

Як і в 1980-х роках, для політичної ситуації в розвинених країнах

Євросоюзу характерно розчарування в основних соціальних і політичних

інститутах, зростання недовіри до їх діяльності, посилення політичної

фрагментації, поява нових і загострення старих політичних проблем,

ускладнення каналів політичної комунікації. До 1980-х років правий радикалізм

в європейському політичному процесі стигматизований як маргінальне явище,

що не користується успіхом у виборців. Поступове зростання електоральної

підтримки від 1% у другій половині 1980-х років до 15,4% в 2018 р (дані

індексу Timbro Authoritarian Populism Index) ми характеризуємо як

демаргіналізації правого радикалізму в європейському політичному процесі. За

останні 4 роки зросла популярність праворадикальних партій (в 2014 р їх

підтримували 11,6% європейців).


Правий радикалізм і популізм

У політичній науці термін «правий радикалізм» широко розповсюджено,

але у нього відсутні чіткі визначення. Праворадикальними (far-right / hard-right)

прийнято позначати широкий спектр політичних груп і партій, для яких

характерні ксенофобські, націоналістичні, расистські та інші крайні погляди. У

деяких випадках термін застосовується до фашистів і неонацистів, хоча

прихильники лівих іноді використовують термін, щоб позначити будь-яку

групу на правому політичному спектрі, з якої вони не погоджуються. У

широкому тлумаченні до правих радикалів відносять неофашистів, неонацистів,

антикомуністів і нативістів. Подібне трактування правого радикалізму є

контрпродуктивним в науковому плані, часто політично вмотивоване і не

відображає реальності. У сформованому після Другої світової війни і за

підсумками Нюрнберзького процесу політичному дискурсі, будь-яке

виправдання нацизму тягне за собою не тільки негативні політичні наслідки,

але і в більшості європейських країн є кримінальним злочином. Слід

відокремлювати політичних прихильників націоналістичних, правих

консервативних поглядів, що діють в політичному і правовому полі, від

фашистів і неонацистів, діяльність яких заборонена.

Складним, концептуально невизначеним, але при цьому широко

вживаним терміном виступає популізм. Внаслідок політизації, термін придбав

негативну конотацію. У численних наукових публікаціях спектр оцінок

популізму коливається від загрози ліберальної демократії до його визначення

як політичного мейнстріму гегелівським терміном «дух часу» (populist

Zeitgeist).

Спочатку популістськими позначали політичні сили, що не піддаються

ідеологічної ідентифікації. Прагнення політичних акторів усіма можливими

засобами збільшити електоральну підтримку також називають популізмом. У

цьому значенні популізм використовується для стигматизації опонентів як

синонім політичної демагогії. Причиною популізму як політичного явища

виступає криза інститутів представницької демократії, який веде до збільшення

розриву між вимогами виборців, з одного боку, і діями політичної системи, з

іншого. К. Мюдде: в своїй праці визначає «Популізм - це ідеологія, яка

розглядає суспільство розділеним на дві антагоністичні групи: «простих

людей», що протистоять «Корумпованим елітам», і які стверджують, що

політики повинні виражати волю народу» [Mudde, 2007:].

Популізм як політична технологія - образ «людини з вулиці», не

пов'язаного з істеблішментом, успішно використовується не тільки радикалами,

а й лідерами системних партій і главами держав. П.В. Осколків визначає

популізм як політичну стратегію, спрямовану на досягнення електоральних

успіхів і засновану на поєднанні націоналізму, антіелітізма, антіплюралізма і

самоототожнення з народною волею. Відзначимо, що популізм виступає

транснаціональним феноменом - його зростання характерне як для країн

ліберальної демократії, так і для численних варіантів гібридних політичних

режимів.


Класифікація правих радикальних партій

На окрему увагу заслуговує класифікація правих радикальних партій. К.

Мюдде, підкреслює їх різноманітність, виділяє чотири критерії для можливої

​​класифікації: ідеологія, походження, довговічність (стабільність) і партійне

членство [Mudde, 2016]. Критерій ідеології виглядає розмитим для віднесення

партії до правих радикалів, оскільки під нього підпадає і грецька «Золота зоря»

з явним ухилом в неонацизм, і цілком неоліберальні британська Партія

незалежності і французький «Національний фронт» (з 2018 року - «Національне

об'єднання»). Критерій походження важливіший, оскільки деякі партії

праворадикального спектру мають екстремістські коріння, наприклад,

«Шведські демократи». Третім критерієм класифікації праворадикальних

партій по Мюдде виступає їх довговічність. З одного боку, заснований

півстоліття тому французький «Національний фронт», з іншого - партії-

одноденки, такі як «Список Піма Фортейна» і «Ліга польських сімей». Четверта

класифікація з організаційного критерієм включає кадрові партії, наприклад,

Датську народну партію, і масові партії, наприклад, Австрійську партію

свободи (FPÖ).

На нашу думку, класифікацію К. Мюдде можна доповнити трьома

значущими критеріями, що відображають процес демаргіналізації правих

радикальних партій: парламентське представництво, участь в уряді, готовність

до коаліцій. Представленість правих радикалів в парламенті на національному

та наднаціональному рівнях, крім легітимізації, дає їм можливість

користуватися вертикальними каналами політичної комунікації.

Відзначимо, що вже протягом кількох десятиліть крайні праві політичні

сили представлені на загальноєвропейському рівні. Нагадаємо, що перша

фракція, що об'єднувала ультраправі партії в Європарламенті (ЄП) діяла з 1984

по 1989 р, проіснувавши до 1994 р. Спроба крайніх правих об'єднатися в 2007 р

в Європейському парламенті створивши групу «Ідентичність, традиція,

суверенітет», виявилася невдалою. У восьмому складі Європарламенту діяла

фракція правих радикалів під назвою «Європа націй і свобод», яка об'єднувала

36 депутатів, що робило її найменш численною. У дев'ятому складі ЄП

«Ідентичність і демократія» стала четвертою за чисельністю фракцією,

об'єднавши 76 депутатів. У 2018 році в Німеччині AfD, ставши третьою за

чисельністю партією в бундестазі, тим не менш не увійшла в уряд.

Праворадикальні партії в ряді європейських країн мають значну про-

суспільну підтримку (див. Табл. 1).

Європейські праворадикальні партії, представлені в національних

парламентах, 2012-2020 рр.


Демаргіналізації правого радикалізму

Вибори до Європарламенту що пройшли в травні 2019 року стали

справжнім сюрпризом адже показали електоральний успіх правих радикалів,

які зміцнили свої позиції (25% мандатів у порівнянні з 20% в 2014 р), можливо

це відбулось на тлі різкого зростання явки виборців за останні 25 років. Другий

неочікуваним фактором європейських виборів стало поразка великих

правоцентристських і лівоцентристських партій, вперше в історії

Європарламенту отримали менше половини депутатських місць (329 місць з

751). Третьою новиною став успіх екологічних партій, який аналітики вже

назвали «зеленої хвилею». Відзначимо, що за рік до виборів в Європарламент

Стів Беннон, колишній радник президента США Д. Трампа, спробував

об'єднати європейські праворадикальні партії. Для цього в 2017 р в Брюсселі

був заснований фонд «Рух», однак ініціатива виявилася неуспішною,

викликавши розбіжності серед європейських правих радикалів, які

побоювалися американського впливу на європейську політику.

Найбільшого успіху праві радикали домоглися в Італії, Великобританії та

Франції, де, однак, вони отримали голосів менше, ніж на попередніх виборах в

Європарламент. Посилення націоналістів і євроскептиків призвело до

формування в ЄП поділу на «праві-ліві» осі прихильників поглиблення

інтеграції та євроскептиків.

Таким чином, громадяни європейських країн в своєму прагненні донести

свої вимоги до істеблішменту, крім акцій протесту, все більше використовують

потенціал представницьких інститутів - парламентів та партій, знаходячи серед

оста